Міфи про міфологію

Розмова про античну міфологію подібна до подорожі якоюсь анфіладою, де перед кожними наступними дверима кожному особисто доведеться визначатися, чи варто йти далі...

Двері перші

Чи немає в інтересі до цієї теми зради мучеників, які гинули, відмовляючись приносити жертви античним богам? Чи не підемо ми, читаючи міфи, у капище Венери, споруджене на місці Голгофи?

Людина, що перебуває у невпинній молитві, людина, що не потребує милиць культури, цю статтю не читає, а тим, хто читає, скажу «ні» й наведу два аргументи. Перший — із книги отця Андрія Кураєва:

«Імператор Юліан Відступник запропонував християнам бути гранично серйозними. Законом від 17 червня 362 року він запропонував їм не вивчати класичну літературу (тому що вона вся просочена міфами), не розмовляти про ці книги з дітьми, тобто відмовитися від викладання у світських школах.

Але, на щастя для християн, вустами Церкви того часу були не полохливі марновіри, а святитель Григорій Богослов. Себе він називав філологом («любителем словесності») та про наказ Юліана відгукнувся так:

«Тоді як дар слова є надбання всіх словесних тварей, Юліан, набуваючи його собі, ненавидів у християнах, і про дар слова розважав украй нерозумно. По-перше, нерозумно тим, що зловмисно, зі сваволі, тлумачив найменування, нібито еллінська словесність належить язичництву, а не мові. Чому й забороняв нам освічуватися в слові, нібито така наша освіта була викраденням чужого добра. Але це значило те саме, як коли б не дозволяти нам і всіх мистецтв, які винайдені в греків, а привласнювати їх собі через ту ж подібність найменування».

Навіть у четвертому столітті християнам не страшно було дотикатися до міфології, тому що вона була для них частиною культури, а не віри. Тим більше зараз, незважаючи на найдикіші спроби відродження власного язичництва, повірити в грецьких і римських богів всерйоз не намагається ніхто. Це привід хіба що для жартів. Тетяна Толстая розповідає, як «один сучасний англійський археолог, який у Асклепія зовсім не вірив, а вірив тільки в археологічну науку, вирішив, проте, переночувати в руїнах храму й подивитися, що буде. Перевірити Асклепія на вошивість.

— І що було?

— Він пише, що дійсно йому з’явився уві сні ображений Асклепій. І нагримав на нього: «Йди геть звідси!.. Погань така!..»

Двері другі

Антична міфологія й антична література в незачесаному й не адаптованому для дітей вигляді дуже часто — штука вкрай непристойна. Якщо не користуватися звичним у подібних ситуаціях переходом на церковнослов’янську, мовляв «срамно глаголати», можу процитувати, як зовсім нещодавно на лекції з античної літератури в Київському університеті викладач сказав дівчатам, які сиділи перед ним: «А далі я вам розповідати не можу як чоловік і батько». Знати про те, що язичництво не таке, як у Куна, потрібно, мабуть, тим, хто його надто вже ідеалізує, а ми ввійдемо у двері треті, туди, де панує вже згаданий Кун, котрий переказав і відредагував античну міфологію так, що її можна читати дітям. За цими дверима тільки найкраще, що створили язичницькі Греція і Рим. І вся наша наступна розмова буде лише про найкраще.

Двері треті

Добре, що ми знаємо про подвиги Геракла, що Троянський цикл міфів і Одіссея переказують школярам Гомера, повний текст якого вони не здолають. А як же без Персея та Андромеди, без Аргонавтів, без «Енеїди» Вергілія? Чому міфи цікаві тисячі років? У них є те, що не вмирає, бо відповідає людському сумлінню, людській сутності. Ми захоплюємося героїзмом і мужністю Геракла, а не лише його силою. Наша любов до подвигу, пригод, наші уявлення про честь і обов’язок, про вірність, про гостинність, про самовідданість роблять міфи захопливим читанням. Ми читаємо про людей, зрозумілих нам. Сергій Сергійович Аверинцев у дуже цікавій роботі про Вергілія, творця римської історичної міфології, пише:

«Ніс — саме образи юності як стану душі, ми бачимо їх не тільки ззовні, але й зсередини. Він увесь завмер, уражений великою жагою похвал“, — читаємо ми в „Енеїді“, а потім чуємо, що йому не страшно йти на нічну вилазку, але страшно розповісти про неї своїй старій матері: „Я не витримаю сліз матері“. Від цих образів веде пряма дорога до героїчних і вразливих юнаків європейської поезії. Шиллерівський культ священного вогню дружби й спраглої до славного діяння молодої та цнотливої свіжої волі, що виховав стільки душ у минулому столітті, дуже багато чим зобов’язаний Вергілію».

А яке щемне прощання Гектора з Андромахою перед тим, як Гектор з почуття обов’язку вирушає на вірну смерть. А болісне почуття провини Енея перед Дідоною, хоча він виконує волю богів і не може вчинити інакше. А вірність Пенелопи! Міфологія греків і римлян — набагато здоровіше явище культури, ніж постмодернізм чи жуйка глянсових журналів і серіалів.

Двері четверті

Але увійдімо у двері четверті й подивімося на переказані Куном благопристойні міфи як люди християнської цивілізації. Оскільки матеріал неосяжний, зупинимося на подвигах Геракла. Найкраще й улюблене в мене в його історії — не перемоги над Лернейською гідрою або Німейським левом, хоча в дитинстві запам’ятовується саме це. Зараз мене найбільше зворушує історія перебування Геракла в Адмета. Він з’явився в домі, де щойно померла кохана дружина його друга й привітного господаря. Адмет намагається приховати від Геракла своє горе, щоб не порушити законів гостинності. Геракл у невіданні бенкетує, а потім усе-таки довідується від слуги про глибоке горе, що прийшло в дім. І Геракл підстерігає бога смерті Таната в гробниці Алкестиди, бореться з ним і змушує повернути Адметові дружину. Тут і співчуття, і самовідданість, і дружня вірність.

Але Геракл робить і безліч дивних і страшних учинків. І не завжди зрозуміло, чому він несе за них покарання. «Гера наслала на Геракла жахливу хворобу. Втратив розум Геракл, божевілля охопило його. У нападі шаленства Геракл убив своїх дітей і дітей свого брата». «Гераклом раптово оволодів шалений гнів, посланий на нього богинею Герою. Не володіючи собою, схопив він Іфіта й скинув його зі стіни фортеці. На смерть розбився нещасний Іфіт. Цим убивством, здійсненим проти волі, прогнівив Геракл Зевса, тому що він порушив святість уз дружби. Як кару наслав на нього Зевс тяжку хворобу». Фаталізм греків страшний. Підступи чинить Гера, позбавляючи героя свободи волі, — покарано ж Геракла.

Але є страшні вчинки, думки й почуття Геракла, які не пояснюються ніяким затьмаренням розуму, оскільки для людей дохристиянської цивілізації вони, мабуть, цілком природні. Коли обманута кентавром Нессом дружина Геракла Деяніра послала Гераклу плащ, просочений, як вона думала, приворотним зіллям, а насправді отрутою, перше, що зробив Геракл, відчувши біль, — убив, схопивши за ногу й ударивши об скелю гінця, який ні в чому не винний. Коли ж Геракл довідався, що Деяніра, котра довідалася про свою страшну помилку, у розпачі закололася кинджалом, він журиться, що вона вже мертва і він не може вбити її власноручно. Я вже не кажу про те, що Деяніра розтривожилась у зв’язку із цілком правдивими слухами про те, що Геракл вирішив заново одружитися з іншою.За бажання одружитися з іншою або, кажучи сучасною мовою, розлучення розплатився сповна Ясон. Вони з Медеєю були варті один одного. Низка віроломства й жорстокості навряд чи могла увінчатися тихим щасливим шлюбом.

А наш улюблений Одіссей убиває наречених Пенелопи вже після того, як вони просять прощення й пропонують відшкодувати збитки, причому цілком щиросердно. Цікаво, що Данте запроторив Одіссея в пекло, але не за мстивість і жорстокість, а як «поганого порадника», іншими словами, провокатора. За винахід Троянського коня Данте в «Божественній комедії» суворо покарав «хитромудрого Одіссея».

Та що казати про героїв, які все-таки лише люди, якщо й боги греків роблять страшні й дикі вчинки. Згадаємо, як скинула з Олімпу й покалічила свого сина Гефеста Гера за те, що він був не такий гарний, як їй хотілося. Згадаємо Марсія, з котрого Аполлон живцем здер шкіру, оскільки той ризикнув змагатися з ним у майстерності музиканта. Згадаємо Арахну, перетворену Афіною на павука за подібну зухвалість у ткацтві.

Двері п’яті

Відкриємо п’яті двері й поговоримо про те, як переломлюється антична міфологія в культурі. Те, що античність стала зразком і для Ренесансу, і для Класицизму, загальновідомо. І спочатку ми поведемо мову навіть не стільки про змістовний бік міфології, скільки про породжену нею скульптуру. І знову ми змушені торкнутися того, наскільки споглядання цих оголених або мало вдягнених мармурових фігур християнинові личить. Тому, хто хоч раз був на пляжі або просто ходить вулицями мегаполісів, замиливши око бігбордами й фривольно одягненими співгромадянами, пристало цілком. Грецька скульптура оспівує красу й досконалість людського тіла. Це саме краса без вульгарності. Мармурові боги греків одягнені у величний спокій. Навіть античні сюжети прерафаелітів, у яких майже немає оголеної натури, менш цнотливі: у них є якесь сибаритство, млосність, манірність, початок декадансу. Я маю на увазі картини Уотерхауса, Альма-Тадеми, Лейтона, Пойтнера. Усе це художники кінця дев’ятнадцятого — початку двадцятого століття. А ось у Ботічеллі в п’ятнадцятому столітті вийшло відтворити гармонійну спокійну красу античності. Не випадково настільки люблять його «Весну» й «Народження Венери».

Усе пізнається в порівнянні. У цій істині я в черговий раз переконалася, коли кілька років тому потрапив мені в руки журнал «Караван», у якому можна було побачити, як фотограф, убравши сучасних людей у відповідні костюми, ліпить із них знамениті мальовничі полотна. І от попалися мені три грації — фрагмент «Весни». Три якісь сучасні співачки цих грацій зображали. І отут мені стало все зрозуміло й про величну красу грецької скульптури, і про чистоту ботічеллівських полотен, і про те, яким хронічно непристойним, виявляється, може бути вираз обличчя сучасниць.

Можливе, правда, й інше порівняння. Які жалюгідні ми будемо з усією своєю цікавістю до античної міфології, до Фідія, Скопаса й Праксителя в порівнянні зі святителем Митрофаном Воронезьким, що відмовився навіть під загрозою смертної кари з’явитися до Петра Першого, поки той не забере статуї античних богів, що знаходяться в палаці.

У порівнянні зі святістю все вбоге. Більшість із нас здійснюють своє життєве плавання між Сциллою культури, у якій усяке трапляється, і Харибдою завзятого встановлення заборон, які самі по собі від святості так само далекі, як і зацікавлення мистецтвом.